За густим хвойним лісом на невеликому пагорбі розташувалося місто Чернігів. Вишневі сади, калинові кущі, запах стиглих фруктів, ягід і клекіт білих лелек на дерев’яних дахах з мереживом.

Сьогодні зранку йшов сильний дощ. До моєї пекарні прийшла якась незнайома мені панянка. Вона підійшла до стійки і попросила в мене домашнього хліба. Я віддала його їй. Подякувавши, панянка вийшла з пекарні та попрямувала до лісу.

Вечір. Червоні ягоди калини темніли у променях згасаючого сонця. Тихий вітер колихав колоски пшениці, жита та квітучі волошки. Десь далеко за лісом було чутно як копита коней б’ються об товсту, протоптану стежку, що змією текла аж до пагорба. Встали перші зорі. У дерев’яних хатинках один за одним засвічувались вікна. Із сторони лісу було чутно вий вовків. Я сиділа у пекарні біля вікна, помішуючи гарячий чай срібною ложечкою. Несподівано у двері хтось постукав. Я подивилась у вікно. Там побачила ту панянку, яка не так давно приходила сюди. З нею були два сірих вовки. Я підійшла до дверей і прочинила їх. Панянка запросила мене піти з нею. Трішки поміркувавши, я недовірливо пішла.

Ми йшли по густому лісу. Над верхівками ялин плив місяць. По хвойним гілкам стікали краплі дощю. Ми йшли по темній мокрій траві. Проходили повз містечка сплячих лосів.

- Мене звати Предслава, - розповідала панянка. – А тебе як звати?

- Я – Лукерія. Куди ми йдемо? – поцікавилась я. Предслава промовчала і повела далі.

- В тебе найсмачніший хліб, - мовила вона, - хотіла б я пригостити свого батька.

- Я залюбки приготую хліб для нього, - погодилась я.

Виявилося, що моя співрозмовниця Предслава Чорна – зникла князівна, яку вважали загиблою, і вона хоче повернути свого батька князя Ігора Чорного. З нею виявилось дуже весело та цікаво і вона не видавала себе главнішою за мене.

Невдовзі, ми дійшли до кам’яного будинку, біля якого розіслався невеликий сад і город. На даху було сплетено гніздо лелек, а на порозі також сиділо декілька вовків. Ми зайшли до будинку. У ньому приємно пахло воском та лісом. На деяких полицях стояли ікони, а біля них вишиті рушники, церковні свічки та пучечки запашних трав. На столі стояла клітка, а у ній спав чорний поштовий голуб. Була перша година ночі. Предслава запропонувала мені переночувати у неї, а вранці вона відведе мене до міста. Я подумала та погодилась, адже в лісі було дуже темно і сиро, та взагалі я не знала де знаходилась. Моє місце ночівлі було на дивані. Залишок часу я не спала, хіба що дрімала.

Ранком у лісі ще не розвіявся запах дощю. Предслава вже прокинулась і запропонувала мені піти збирати дощові гриби для сніданку. Вона взяла собі та мені плетені кошики і ми пішли у глуб лісу. Заходили ще далі. Ходили по росистих галявинах. Повернулись вже з повними кошиками білих грибів і трав. Предслава вирішила засмажити гриби на пательні. Коли все було готово, вона пересипала гриби у дві дерев’яні тарілки і поклала туди вареної картоплі. Посипала страву подрібненим часником та сіллю, полила олією, і дала мені скуштувати. Мені дуже сподобалось. Я спитала в Предслави чому ця страва така смачна, хоч і звичайна, на що вона відповіла:

- Це чари білих лелек, вони обдаровують все місто. На щастя лелеки у безпеці,  – сказала вона дивлячись на вовків за вікном.

- Чим я можу допомогти Вам? - спитала я у Предслави. - Чому Ви мене сюди покликали?

Вона відповіла, що хоче ненадовго кудись поїхати. А поки вона буде у від’їзді, просить мене побути лісівницею. Звісно ж я погодилась. Предслава говорила, що вовки будуть мені допомагати та не зашкодять, і мені потрібно слідкувати щоб їм та іншим звірям також не було загрози. Ми доїли страву та попрямували до міста.

Наступної ночі знову був сильний дощ. Накинувши на себе дощовик я пішла до лісу. Я не дуже пам’ятала де знаходився її будинок, та заблукала. Почала вертатись назад але не знала куди йти. Сіла під кущ ліщини та заснула. На ранок мене розбудили вовки. Їхні мокрі чорні носики лоскотали моє обличчя. Я підвелась, і вони повели мене далі. Там ми гуляли, наглядаючи за тваринами. За осінніми кущами шелестіли червоні хвости лисиць, ходили їжаки, на деревах стрибали руді білки і цвірінькали маленькі пташки, в нірках ховались сіренькі зайці, а коли ми дійшли до озера побачили білих лелек.

Предслава приїхала на наступний день. Тоді вже починалась справжня осінь. Лелеки ключем відлітали у вирій. Ми бачилися майже кожного дня. Спостерігали за тим, як ліс готується до зими.

Прийшла зима. Все замело снігом. Предслава відправила до мене свого поштового голуба. У письмі було запрошення на обід в її будинку. У пекарні я спекла вишневий пиріг і з радістю прийшла. На обід був червоний борщ, а на друге вареники і мій пиріг з узваром. Коли ми поїли, вирішили прогулятись лісом. По дорозі зустрічали диких качок і снігурів. Наш шлях простягнувся до Десни. Річка вся замерзла та покрилась кригою. Ми стояли на холодному березі.

- То, Ви мене сюди покликали, щоб я стала лісівницею? - спитала я.

Предслава похитала головою.

- Коли я побачила тебе вперше, я згадала Семаргла – містичного звіра Чернігова. Його зображають у вигляді крилатого вогненого собаки, який охороняє Дерево Життя. Дерево Життя  - це верба по якій ходить Семаргл, обмотаний її гілками. Семаргл може обрати собі помічника в наземному світі. Якщо він обрав тебе своєю помічницею, то ми зможемо повернути тих, кого втратили раніше – скакзала Предслава.

По дорозі до дому Предслава все говорила мені про те, що ми зможемо врятувати людей.

Після тої розмови повернулися мої дитячі сноведіння, де я стрибаю по гілкам верби: я стрибаю на наступну, вищу гілку, і настає новий день.. Коли моя нога торкається наступної гілки, я прокидаюся. Жодного разу я не стрибала вниз, бо, напевне, прокинулася б в минулому.

Одного весняного дня я вирішила вирушати у минуле і рятувати батька Предслави. Ввечері я пішла до лісу до будинку Предслави, щоб відправитись у подорож з нею. Ми промовили чарівні слова, щоб княгиня потрапила у мій сон. Я заснула. Уві сні ми опинилися на товстій гілці верби. Взявшись за руки ми стрибнули униз. Моя нога торкнулась гілки і я прокинулась, лежачи на траві у тому самому лісі.

- У такі часи люди ще не приборкали вовків - тривожно мовила Предслава, - ми мусимо йти.

Коли ми вийшли з лісу, перед нами стояло місто Чернігів. Ми з Предславою не ходили далеко від лісу, тому почали будувати гілкові укриття, робити вогнище, збирати ягоди. Вже почали поблискувати зорі. Я поїла та пішла спати до свого будинку. Мені наснився сон як я прокинулась у своєму укритті. Потім вийшла з нього і тоді побачила що у мене є довгий хвіст, лапи  й луска на шкірі. Я почула як хтось голосно кричить: «Вовк, вовк!». У дерев’яних хатинках запалили свічки і почався галас. Почулись кроки у мій бік. Я побігла до лісу. Блукала його гущавинами, а потім зустріла справжнього вовка. Він подивився на мене, сів і завив. З темряви почувся вий інших вовків, які наближалися до мене. Я скрутилася клубком і не ворушилася. Всі вовки сіли навколо мене та наче б то чогось чекали. Я встала та вовки підвелися теж. Я побігла і вовки побігли за мною. Ми вже не боялись один одного, а бігали по лісу ловлячи сонячні промені за соснами і ялинами, добігали до їхнього укриття, до річки, спостерігали за світанком. Невдовзі я прокинулась, вийшла з укриття і подивилась у бік лісу, але там були тільки дерева і голки. Предслава ходила за водою до Десни, але повернулась страшенно налякана. Вона говорила що біля протилежного берега побачила зграю вовків, а один був наче вкритий лускою. Я навіть почала стрибати від радості, адже то був не сон, то була правда: все те, що відбулося в ночі було насправді.

Сьогодні ми повинні були впевнити князя не відпливати у похід, тому ми вирушили до палацу. Князь, на жаль, нам не повірив і попросив піти геть. Ми вертались назад до укриттів. Було нічого їсти, крім ягід, фруктів та овочів з чужих городів і садів, але нам принесла буханку хліба і воду добра пані з ближчої хати. На наступний день ми знову пішли до князя, та поговорити не встигли. Відбувся напад печенігів і палац оборонявся. Всі ховались. Воїни вийшли на захист народу і міста. Та добра пані, яка приносила нам хліб і воду покликала нас до своєї хати. Ми швидко зайшли і подякували їй. Вона повела нас за собою і сказала, щоб ми залізли до комори. Там було темно, але можна було помітити маленькі ящики зі спицями, клубками ниток, в’язаними шарфами та светрами. За той час пані з торбинкою бігала до кухні, клала туди хліб, фрукти, воду і скоріше заходила до комори.

- Нате, поїжте хоч трохи - мовила вона, протягуючи торбинку.

Ми узяли торбинку і знову дуже подякували їй.

- А як вас звати, дівчата? - запитала вона, запалюючи свічку.

- Я – Лукерія, а мою подругу звати Предслава. А як до Вас можна звертатись?

- Мене кличуть Іванна, - з посмішкою відповіла хазяйка будинку.

Іванна обожнювала в’язати.

- Чула ви говорили з князем. Відмовляєте його від походу?

- Так, – здивовано відповіли ми.

- Знаєте, є така безцінна князеві річ, за неї він все зробить, - стишила голос Іванна.

- То, що це? – тихо спитала Предслава.

Іванна підтягнула до себе ящик із клубками ниток, трішки там покопалася і дістала звідти один блискучій жовтий клубок. Він ніби-то був зроблений із щирого золота.

- Ось, – прошепотіла вона, – це – Чернігівський клубок. Дуже давно я стала хрещеною Предслави Чорної, прямо як тебе звати! – промовила Іванна дивлячись на Предславу, - на її шостий день народження князь подарував їй цей клубок. Предслава оберігала його як душу. Минуло багато років, і Предслава загинула, а клубок залишився у мене. Я хотіла віддати його князю, але він не впускав нікого до палацу. От клубок і залишився у мене.

- Я не загинула, - сказала Предслава, поклавши свою руку на плече Іванни.

Іванна не могла поворухнутись.

• Дівчинко моя, це ти? – з піднятими бровами спитала Іванна.
• Так, хрещена, так, – відповіла Предслава, обіймаючи Іванну.  

Посиділи ми у коморі ще пів години. Вже згасла третя свічка як звуки битви зникли у далені. Пощастило, що чернігівські воїни не давали печенігам підійти близько до пагорба, тому місто залишилось непошкоджене. Ми вилізли з комори, поїли, попили і порозмовляли. Наступного дня Предслава сама пішла до палацу. Коли вона зайшла до князівської зали князь сердито глянув на неї, але коли побачив у її руках його подарунок, також не міг поворухнутись. Він, не відводячи погляд, дивився на клубок і декілька разів підіймав очі на Предславу.

- Це ж…

- Ваш подарунок, тату, – перервала князя Предслава.

- Не може бути, ти, ти жива, неймовірно, Предславо! – говорив князь з посмішкою та сльозами на обличчі. Він розкрив обійми та Предслава швидко підбігла до нього і сильно обійняла. Так тривало ще кілька хвилин.

- То, чого ти, Предславо, приходила сюди раніше?

- Я не хотіла, щоб Ви рушали у похід, тату. Я із майбутнього, я знаю як все закінчиться.

Князь зітхнув і сказав:

- Звісно, дякую тобі що попередила. Обіцяю тобі, що не випливатиму у похід.

- Спасибі Вам, тату. Не забудьте про свою обіцянку, будь-ласка, а мені потрібно повертатися у свій час, там і зустрінемося, добре?

- Добре, добре. – покивав головою князь.

Невдовзі повернулись воїни, цілі і неушкоджені. Князь проводжував Предславу до виходу. Ми почекали до ночі. Я заснула. Уві сні нам з Предславою довелося не легко. Ми лізли до верху верби. Нарешті ми долізли до потрібної нам гілки. Я прокинулась лежачи на дивані, а Предслава на своєму ліжку. Ми вийшли з лісу і побігли до палацу. У князівській залі сидів батько Предслави. Побачивши її він дуже зрадів, обійняв і запропонував сісти на трон. Біля того трону стояла хрещена Предслави - Іванна. Мені князь дуже подякував, адже як би не я, всього цього б не сталося. Незабаром мені дали власну кімнату у палаці. А вовки не залишились у лісі. Вони допомагали сторожі та воїнам охороняти князівський палац, а за це їх смачно годували.